Причинний зв’язок у злочинах, вчинених шляхом бездіяльності

Ключові слова: бездіяльність; причинний зв’язок; обов’язок діяти; можливість запобігання; необережність; професійна відповідальність; доказування.

1. Бездіяльність як підстава індивідуальної кримінальної відповідальності

Найскладніше питання щодо злочинної бездіяльності полягає не в тому, чому особа не діяла, а в тому, чому заподіяну шкоду можна поставити їй у вину як спричинений нею наслідок. Існує межа між моральним осудом пасивності та кримінальною відповідальністю за смерть, тілесне ушкодження чи майнову шкоду. Цю межу не можна подолати лише висновком про бажаність своєчасного втручання. Необхідно встановити конкретний обов’язок діяти, реальну можливість його виконання, причинний зв’язок і необхідну форму вини.

Кримінальний кодекс визнає бездіяльність формою поведінки, але не містить загальної формули, за якою будь-який невиконаний обов’язок перетворюється на причину всієї подальшої шкоди. Застосування частини 1 статті 9, статті 11 і відповідної норми Особливої частини вимагає окремої перевірки кожної передумови. Особливе значення має принцип індивідуальної відповідальності за статтею 35: належність до медичної бригади, підприємства чи адміністративного органу не замінює доказування поведінки конкретної особи. ^[1]

Основна теза дослідження полягає в тому, що причинний зв’язок при бездіяльності слід розглядати на трьох окремих рівнях: фактична можливість запобігти конкретному наслідку; належність запобігання цьому наслідку до юридичного обов’язку особи; винне невиконання цього обов’язку. Змішування цих рівнів створює ризик перетворення організаційного недоліку на кримінальну відповідальність без вини.

2. Юридично значуща бездіяльність і спричинення наслідку

Слід розрізняти злочини, за які карається невиконання певного обов’язку, і злочини з матеріальним складом, вчинені шляхом бездіяльності. Для перших закон може не вимагати настання додаткової шкоди. Для других наслідок є ознакою складу злочину, а сторона обвинувачення повинна встановити його зв’язок із конкретною бездіяльністю. Ненадання допомоги та спричинення смерті через порушення спеціального обов’язку дбати про безпеку не є взаємозамінними правовими кваліфікаціями. ^[1]

Особа могла порушити професійне правило, хоча це порушення не спричинило смерті потерпілого. Можлива й зворотна ситуація: бездіяльність могла мати причинне значення, однак доказів необхідної форми вини немає. Отже, висновок «мало місце порушення і настала смерть» є початковим встановленням фактів, а не завершеним кримінально-правовим силогізмом.

Для злочину з матеріальним складом необхідно конкретизувати і сам наслідок. Недостатньо обговорювати, чи помер би потерпілий згодом від основного захворювання. Значення має можливість запобігти конкретній смерті, яка настала у встановлений час і за встановленим механізмом. Попередня вразливість не позбавляє життя та здоров’я кримінально-правової охорони.

3. Джерело та межі обов’язку діяти

Кримінально-правовий аналіз починається з питання про те, хто мав учинити конкретну дію, на якій правовій підставі та в який період. Джерелом може бути норма закону, юридично врегульована професійна функція або конкретне доручення в межах визнаних законом правовідносин. Договір чи посадова інструкція можуть уточнювати обов’язок, але самі по собі не можуть створювати новий склад злочину. Якщо норма про злочин включає вимоги інших правил, необхідно визначити застосовне правило, а не абстрактно посилатися на «належну практику». ^[1]

Поняття «гарант» є корисним теоретичним позначенням особи, на яку покладено охорону конкретного захищеного законом блага або контроль за джерелом небезпеки. Проте воно не є самостійною законною підставою для обвинувального вироку. Потрібно пояснити, чому саме ця особа мала відповідний обов’язок, якими засобами вона могла скористатися та чи охоплювалася небезпека предметними межами дорученої функції.

Попереднє створення небезпеки також може мати значення для подальших обов’язків. Воно не означає необмеженої відповідальності за всі наступні несприятливі події. Необхідно встановити правову підставу потрібного втручання, його зв’язок із конкретним створеним ризиком і фактичну можливість контролювати цей ризик. Протилежний підхід перетворив би попередню послідовність причинних подій на презумпцію вини.

Під час зміни чергувань або передачі роботи особливо важливо розрізняти обов’язки діяти особисто, повідомити іншу особу та організувати дії іншої компетентної особи. Передача інформації не припиняє автоматично вже наявного обов’язку негайно втрутитися. Водночас відсутність управлінських повноважень не можна ігнорувати, якщо сторона обвинувачення ставить організаційний недолік у вину звичайному працівникові.

4. Фактична можливість і часовий проміжок для втручання

Необхідна дія мала бути практично можливою. Мають значення наявні ресурси, час реагування, кваліфікація, доступ до відповідного об’єкта та можливість отримати допомогу. Вимога не обмежується фізичною здатністю: особа, яка не має необхідних повноважень, може бути зобов’язана повідомити про небезпеку, але не уповноважена самостійно здійснювати певну спеціалізовану діяльність.

Оцінку слід здійснювати щодо моменту, коли втручання було необхідним. Знання про шкоду, яка вже настала, не доводить, що особа мала таку саму інформацію заздалегідь. Об’єктивна можливість запобігання стосується стану процесу; вина — того, що особа знала або була зобов’язана і могла з’ясувати в той момент. Ці питання пов’язані, але не тотожні.

Якщо наслідок став незворотним ще до виникнення обов’язку, подальше невиконання не могло його спричинити. Воно могло становити інший злочин або дисциплінарне порушення, однак тяжкість докору не може відновити причинний зв’язок із наслідком, який уже став незворотним.

5. Контрфактична оцінка та її межі

Щодо дії зазвичай з’ясовується, як поведінка змінила дійсність. Щодо бездіяльності необхідно відтворити, що сталося б, якби потрібну дію було своєчасно виконано. Такий умовний аналіз не є довільною гіпотезою: він повинен спиратися на встановлені факти та надійні спеціальні знання. Уявно додається не ідеальна поведінка всезнаючого фахівця, а конкретна правомірна дія, яка була необхідною і можливою.

На практиці слід послідовно поставити три питання. Яку саме дію не було виконано? Яким був останній момент, коли вона ще могла вплинути на процес? Який вплив вона мала б на конкретний наслідок за доведених фактичних обставин? Відповідь на кшталт «втручання, ймовірно, допомогло б» не визначає ані механізму, ані ступеня можливості запобігання.

У кримінальному провадженні не допускається обвинувальний вирок, заснований на припущеннях. Стаття 303 Кримінального процесуального кодексу вимагає доведення обвинувачення поза сумнівом, тоді як стаття 103 не покладає на обвинуваченого обов’язку доводити невинуватість. Тому саме по собі статистичне зниження ризику не може замінити доказування того, що конкретна бездіяльність спричинила наслідок, який є ознакою складу злочину. ^[2]

Це не означає вимоги математичної достовірності, недосяжної в емпіричній науці. Необхідно розрізняти обґрунтований висновок із сукупності доказів і нерозв’язану невизначеність щодо причинного зв’язку. Теорія підвищення ризику може спрямовувати дослідження, але не повинна діяти як самостійна презумпція причинності. Так само втрата шансу на кращий результат не є автоматично рівнозначною спричиненню смерті за Кримінальним кодексом.

6. Множинна бездіяльність і втручання третіх осіб

Коли кілька осіб послідовно діють або не діють, аналіз причинного зв’язку має залишатися індивідуалізованим. Пізніша професійна помилка не обов’язково розриває зв’язок між попередньою бездіяльністю та шкодою. Якщо первісне порушення започаткувало процес, а наступне його погіршило, причинне значення можуть мати кілька ліній поведінки.

Прикладом є рішення № 63 від 30 липня 2020 року у кримінальній справі № 175/2020 Верховного касаційного суду, Другої кримінальної колегії. Суд розглянув послідовну бездіяльність під час надання акушерсько-гінекологічної допомоги та не погодився з тим, що подальша поведінка іншого лікаря або переведення до іншого медичного закладу обов’язково розривають первісний причинний зв’язок. Водночас суд розмежував порушення, пов’язані з наслідком, та інші інкриміновані порушення, які не обґрунтовували відповідальності за цей наслідок. ^[3]

Такий підхід не створює колективної вини бригади. Якщо кілька осіб через необережність заподіяли шкоду, відповідальність кожної слід досліджувати окремо; співучасть за статтею 20 Кримінального кодексу передбачає умисний злочин. Недостатньо того, що всі працювали в одній організації або могли спільно сприяти кращому результату. ^[1]

Поведінка потерпілого також не є універсальною підставою для виключення причинного зв’язку. Необхідно встановити, чи започаткувала вона самостійний процес, чи була передбачуваним складником первісної небезпеки та чи охоплював обов’язок особи захист саме від такої реакції. Цивільно-правову вину потерпілого, що сприяла шкоді, не можна механічно перетворювати на відсоткове зменшення кримінальної відповідальності.

7. Висновки експертів і межі спеціальних знань

Експерт досліджує технічний, медичний чи інший спеціальний механізм. Суд вирішує, чи наявні ознаки складу злочину. Питання «чи винен підсудний?» або «чи вчинено злочин?» не можна передавати на вирішення експертові. Висновок підлягає дослідженню та оцінці разом з іншими доказами. ^[2]

Належно сформульоване завдання експертові має охоплювати альтернативні механізми заподіяння шкоди, момент незворотності наслідку, вплив конкретної невиконаної дії та дані, що відрізняють імовірність від установленого причинного механізму. Якщо експерти не погоджуються між собою, потрібно з’ясувати фактичні передумови розбіжності, а не просто віддавати перевагу висновку з більшою кількістю підписів.

Відсутність документації може ускладнювати доказування, але не виправдовує зміни тягаря доказування. Неповний журнал, відсутнє спостереження або нескладений протокол слід оцінювати у зв’язку з обвинуваченням. Ці недоліки не доводять автоматично ані конкретного фізіологічного механізму, ані умислу.

8. Умовний приклад і послідовність правової оцінки

Наведене є аналітичним прикладом, а не описом реальної справи. Черговий працівник зобов’язаний увімкнути аварійне вимкнення після певного сигналу. Працівник цього не робить, і настає тяжке тілесне ушкодження. Встановлення сигналу, бездіяльності та ушкодження недостатньо для відповідальності. Потрібні докази щодо справності системи, можливості своєчасним вимкненням запобігти конкретному ушкодженню та здатності працівника розпізнати сигнал.

Якщо автоматичний захист було незворотно пошкоджено до початку зміни, а ручне вимкнення не могло вплинути на результат, саме порушення інструкції не доводить причинного зв’язку з цією бездіяльністю. Однак якщо ручне вимкнення працювало і своєчасне його ввімкнення перервало б небезпечний процес, залишається оцінити обізнаність, необхідний стандарт обачності та конкретну форму вини.

Якщо є докази того, що працівник не пройшов навчання, його можливості й обов’язки слід розмежувати з можливим порушенням обов’язків керівника. Організаційна вина керівника не поглинає індивідуальної відповідальності працівника; водночас працівник не може підміняти собою недосліджені управлінські порушення.

9. Висновок

Причинний зв’язок при бездіяльності не є кримінально-правовим припущенням, що випливає з невиконаного обов’язку. Це самостійна ознака, яка потребує доказування того, що конкретно визначена, необхідна та можлива дія запобігла б певному наслідку. Юридичний обов’язок визначає межі відповідальності, а вина — караність установленого спричинення наслідку.

На практиці слід уникати двох симетричних помилок: засудження за будь-яку шкоду, що настала після професійної бездіяльності, та виключення причинного зв’язку щоразу, коли діяли й інші чинники. Правомірний висновок ґрунтується на індивідуалізованому зв’язку між обов’язком, часом втручання, фактичним механізмом і винним ставленням до наслідку.

Стаття є загальним дослідженням правової теорії та практики. Конкретна справа потребує врахування права, застосовного у відповідний момент, і статті 2 Кримінального кодексу. Умовні приклади призначені лише для правового аналізу та не описують реальних справ.