Уявна оборона як форма фактичної помилки

Ключові слова: уявна оборона; фактична помилка; уявний напад; умисел; необережність; стаття 14 Кримінального кодексу.

1. Коли напад існує в уявленні особи, але не в дійсності

При уявній обороні реального нападу немає, але особа помилково сприймає факти, на підставі яких вважає, що захищається. Це відрізняє її як від правомірної необхідної оборони, так і від свідомого насильства, яке згодом виправдовують загальним відчуттям небезпеки.

Питання належить до вчення про вину. Об’єктивно неіснуючий напад не може встановити реальну необхідну оборону за статтею 12. Проте помилкове уявлення може мати значення за правилами фактичної помилки та винного заподіяння шкоди. Стаття 14 є законодавчою основою розмежування виключеного умислу та можливої збереженої відповідальності за необережність. Кодекс не містить окремої статті з назвою «уявна оборона». ^[1]

У статті обґрунтовується, що правова оцінка повинна відтворювати не лише об’єктивні обставини, а й конкретне помилкове уявлення. Встановлення страху недостатньо. Необхідно з’ясувати, що саме, на думку особи, відбувалося, чому вона сприймала подію так і чи була б оборона допустимою за цих уявних обставин.

2. Чотири різні ситуації, які не можна змішувати

Перша ситуація — реальний безпосередній протиправний напад і захист у необхідних межах. Застосовується стаття 12, а не фактична помилка. Друга — реальний напад із надмірною обороною, що потребує дослідження вини та спеціальних правил щодо перевищення. ^[1]

Третя — об’єктивна відсутність нападу за наявності справжньої фактичної помилки щодо його існування. Саме тут постає питання уявної оборони. Четверта — усвідомлення справжніх фактів за помилкового переконання, що закон дозволяє помсту, покарання або насильницький самозахист поза встановленими межами. Останнє не є фактичною помилкою щодо нападу лише тому, що особа називає поведінку «обороною».

Психічні розлади, які можуть впливати на осудність за статтею 33, становлять окреме питання. Не кожне викривлене сприйняття є неосудністю, як і не кожна підозра — фактичною помилкою, що виключає умисел. Різні правові підстави вимагають різних фактичних передумов і не є взаємозамінними. ^[1]

3. Зміст помилкового уявлення

Уявлення повинно стосуватися конкретних фактів: руху, сприйнятого як безпосередній напад; предмета, сприйнятого як небезпечне знаряддя; або поведінки щодо іншої особи, сприйнятої як протиправне насильство. Загальне переконання, що хтось небезпечний, саме собою не доводить помилки щодо безпосереднього нападу в конкретний момент.

Потрібно визначити, що особа бачила, чула або інакше сприймала і як пов’язувала це з безпосередньою небезпекою. Розмежування сприйняття та припущення є істотним. Попередні події можуть пояснювати тлумачення неоднозначного сигналу, але не усувають необхідності встановити сам сигнал та його фактичне сприйняття.

Помилкове уявлення не обов’язково повинно в кожній подробиці збігатися з його подальшим словесним описом. Події можуть розвиватися швидко, а сприйняття бути неповним. Проте істотні обставини, які в уявленні особи виправдовували захисну реакцію, мають відрізнятися від версії захисту, побудованої згодом.

4. Чому помилка може виключати умисел

Особа, яка справді сприймає неіснуючий напад і реагує в межах того, що було б допустимим за уявних обставин, перебуває в іншому становищі щодо вини, ніж особа, яка знає про відсутність нападу й свідомо завдає шкоди іншому. Розмежування випливає з принципу винної відповідальності та правил фактичної помилки, а не зі створення об’єктивного права на оборону проти невинної особи. ^[1]

Необхідні два дослідження. Чи є помилка щодо фактичних обставин справжньою? Чи виправдовували б уявні факти конкретну захисну дію? Якщо особа помилково очікує легкого поштовху, це не означає автоматично, що будь-яке тяжке ушкодження належить до допустимого захисту від уявного нападу.

Це запобігає перетворенню суб’єктивного страху на загальний дозвіл насильства. Закон визнає фактичну помилку, але не приймає безумовно особистої оцінки допустимих засобів. Факти можна сприйняти помилково; правові межі не встановлюються односторонньо самою особою.

5. Вибачальна помилка та необережне заподіяння шкоди

Після виключення умислу необхідно дослідити, чи були незнання або помилкове сприйняття необережними. Якщо особа була зобов’язана і могла розпізнати справжню ситуацію, можлива відповідальність за необережність, але лише коли закон криміналізує відповідне необережне заподіяння шкоди. Стаття 14(2) не створює нових необережних злочинів. ^[1]

Обов’язок і можливість правильно оцінити ситуацію потрібно встановлювати конкретно. Значення мають видимість, час для реакції, попередні чіткі сигнали, можливість розрізняти предмети та фактично доступна особі інформація. Те, що пізніший глядач запису розпізнає обставини, не доводить автоматично, що особа могла зробити це за кілька секунд.

Водночас невідкладність не можна презюмувати лише через твердження особи. Якщо об’єктивні докази засвідчують достатній час, чітку видимість і відсутність неоднозначних дій, можливе необережне або умисне заподіяння шкоди потрібно дослідити за фактичними обставинами. Загального привілею для поспішного агресивного тлумачення не існує.

Спеціальні знання та професійна підготовка можуть впливати на оцінку того, що було необхідно й можливо розпізнати. Проте вони не створюють презумпції умислу. Так само вживання алкоголю саме собою не встановлює вибачальної помилки; слід дослідити конкретний психічний стан та застосовні правила про вину.

6. Уявний напад і надмірний захист від нього

Найскладніші випадки стосуються особи, яка помилково сприймає напад, але завдає шкоди, що була б явно надмірною навіть за уявних фактів. Саме встановлення помилки не вирішує питання вини повністю. Помилку щодо небезпеки слід відмежувати від ставлення до обраного ушкодження.

Склад злочину з пом’якшеною відповідальністю за перевищення реальної необхідної оборони не можна механічно застосовувати лише тому, що особа відчувала напад. Потрібно пояснити законодавчий шлях від установленого помилкового уявлення до конкретної кваліфікації. Це саме стосується посилань на страх або розгубленість за статтею 12(4), вимоги якої не замінюються загальним твердженням про страх. ^[1]

Запропонований підхід є послідовним: спочатку відтворити уявний напад, потім оцінити допустиму оборону проти нього і лише після цього визначити вплив помилки на вину щодо фактичного ушкодження. Це не пропозиція універсальної кваліфікації, а спосіб не пропустити окремих правових питань.

7. Судове дослідження не вичерпується запереченням реального нападу

Відсутність реального нападу виключає реальну необхідну оборону, але логічно недостатня для виключення уявної оборони. Остання потребує дослідження сприйняття особи. Суд повинен вирішити, чи підтверджують факти заявлене помилкове уявлення, а не лише повторити, що потерпілий об’єктивно не нападав.

У рішенні № 131 від 17 березня 2025 року у кримінальній справі № 54/2025 Верховного касаційного суду, Другої кримінальної колегії, уявна оборона досліджувалася з огляду на встановлені обставини, поведінку потерпілого та механізм ушкодження. Її відхилення ґрунтувалося на конкретній відсутності доказового підтвердження припущеної захисної ситуації, а не на тезі про принципову неможливість уявної оборони. ^[2]

Окремий фактичний висновок із такого рішення не можна перетворювати на загальне медичне або правове правило. Характер ушкоджень має значення для конкретного механізму, але не встановлює універсального правила, що певна кількість або глибина ран завжди виключає захисну реакцію.

8. Докази фактичного уявлення

Значення можуть мати негайні висловлювання, повідомлення до події, розташування учасників, освітлення, записи та поведінка одразу після реакції. Жодне джерело не слід оцінювати ізольовано. Подальше усвідомлення помилки відрізняється від уявлення на момент дії.

Експертний висновок може з’ясувати здатність до сприйняття, особливості психічного стану або відповідність описаної реакції об’єктивним слідам. Він не визначає правового висновку про існування уявної оборони. Така оцінка належить органу, який вирішує справу. ^[3]

На обвинуваченого не покладається тягар доказування невинуватості. Це не робить кожне твердження про страх установленим фактом, а вимагає від сторони обвинувачення та суду дослідити відповідні виправдувальні обставини. Доведеність без сумнівів за статтею 303 Кримінального процесуального кодексу також стосується вини щодо ушкодження. ^[3]

Мотиви рішення повинні розмежовувати три можливі висновки: помилкового уявлення не було; воно було, але виникло з необережності; або воно було і не може бути поставлене у вину як необережність. Наслідки різні, і їх не можна замінювати загальною оцінкою «реакція була невиправданою».

9. Аналітичний приклад і висновок

Цей гіпотетичний приклад не описує реальної справи. У погано освітленому приміщенні особа сприймає предмет у руці іншої людини як безпосереднє знаряддя нападу й реагує. Правова оцінка залежить від фактичних рухів, видимості, попередньої поведінки та часу для розпізнавання. Необхідно встановити справжню помилку разом із допустимою захисною дією проти сприйнятої небезпеки.

Якщо особа розпізнала нешкідливість предмета, але все одно завдала шкоди іншому через попередній конфлікт, фактичної помилки щодо нападу немає. Якщо справжня помилка виникла, але особа могла й повинна була оцінити ситуацію правильно, постає питання необережного заподіяння шкоди. Якщо помилка не була необережною, висновок інший. Жодну з альтернатив не можна обрати без відтворення доказової картини.

Уявна оборона не є об’єктивним виправданням ушкодження невинної особи. Це правовий підхід, який точно розмежовує вину в помилково сприйнятій ситуації оборони. Його застосування захищає індивідуальну винну відповідальність, не перетворюючи страх на право на насильство.

Стаття є загальним дослідженням правової теорії та практики. Конкретна справа потребує врахування права, застосовного у відповідний момент, і статті 2 Кримінального кодексу. Умовні приклади призначені лише для правового аналізу та не описують реальних справ.