Індивідуалізація покарання за кілька злочинів

Ключові слова: множинність злочинів; сукупність; сукупне покарання; групування вироків; стаття 24 Кримінального кодексу; зарахування відбутого покарання; індивідуалізація покарання.

1. Множинність злочинів потребує більшого, ніж арифметика

Індивідуалізація покарання за множинність злочинів поєднує два завдання: справедливе покарання кожного окремого злочину та правомірне визначення загального кримінально-правового наслідку. Пропуск першого створює непрозору сукупну санкцію; пропуск другого призводить до неправомірного додавання або поглинання покарань.

Стаття 23 Кримінального кодексу спочатку вимагає призначити покарання за кожен злочин, а потім застосувати найсуворіше, якщо виконані умови сукупності. Стаття 25 поширює ці правила на окремі вироки. Стаття 24 допускає вмотивоване збільшення в законодавчих межах. Це послідовні правові операції, а не вільний вибір між «сукупним» і «сумарним» покаранням. ^[1]

В аналізі обґрунтовується вирішальне значення повної хронології злочинів і дат набрання вироками законної сили. Строки покарань порівнюються лише після визначення правомірних груп. Найсприятливіше поєднання означає найсприятливіше законне рішення, а не довільне об’єднання всіх засуджень.

2. Кваліфікація множинності перед призначенням покарання

Перед групуванням необхідно визначити, чи йдеться про кілька злочинів або один злочин зі складною діяльністю. Продовжуваний злочин за статтею 26 не карається шляхом механічного призначення окремого покарання за кожний епізод із подальшим їх групуванням. Натомість при реальній або ідеальній сукупності окремі злочини зберігають самостійність. ^[1]

Не кожне пізніше засудження становить рецидив щодо попереднього. Значення має час вчинення діяння, а не лише дата вироку. Пізніше виявлений злочин міг бути вчинений до першого остаточного засудження й належати до сукупності. Тому відомості про судимість потрібно доповнювати точними відповідними датами та змістом судових рішень.

Повторність і небезпечний рецидив мають власні законодавчі вимоги й не можуть виводитися лише з кількості записів. Кілька засуджень можуть стосуватися злочинів у сукупності, але цей факт сам собою не встановлює відповідної обтяжувальної ознаки. ^[1]

3. Окреме покарання залишається обов’язковою основою

При розгляді кількох обвинувачень суд повинен індивідуалізувати покарання за кожний злочин відповідно до статті 54 та застосовних спеціальних правил. Загальна суспільна небезпечність діяльності не виправдовує відсутності мотивів щодо окремих покарань. Необхідно встановити тяжкість конкретного злочину, мотиви, особу винного, пом’якшувальні та обтяжувальні обставини. ^[1]

Неправильно штучно збільшувати покарання за менш тяжкий злочин, оскільки згодом його буде поглинуто. Окремі покарання зберігають правове значення при зміні або скасуванні засудження, перегрупуванні та оцінці інших наслідків. «Практичний кінцевий результат» не виправдовує незаконного проміжного кроку.

Також потрібно дотримуватися заборони статті 56 повторно враховувати обставини, уже включені до складу злочину. Множинність може мати значення для сукупного покарання, але не дозволяє без розмежування використовувати ту саму обставину для обтяження кваліфікації, окремого покарання та збільшення сукупного покарання. ^[1]

4. Формування груп і вибір найсприятливішого поєднання

Для кожної запропонованої групи слід перевірити, чи всі злочини були вчинені до набрання законної сили вироком за будь-який із них. Близькості в часі або розгляду в одному провадженні недостатньо. Умова має матеріально-правовий і хронологічний характер. ^[1]

Один злочин може перебувати в сукупності з двома іншими, які між собою не можуть належати до тієї самої групи. Тоді виникають різні допустимі поєднання. Те саме засудження не можна одночасно використати у двох групах для поглинання двох окремих сукупностей покарань.

Тлумачне рішення № 3 від 16 листопада 2009 року у тлумачній справі № 3/2009 Загальних зборів Кримінальної колегії вимагає всебічного дослідження засуджень і найсприятливішого законного групування для винного. Нове засудження може вимагати перегляду раніше сформованих груп; без нової відповідної підстави те саме питання не можна довільно вирішувати повторно. ^[2]

Практична модель є порівняльною. Визначається кожне допустиме поєднання, зазначаються покарання поза групами та порівнюються фактичні правові наслідки. Порівняння лише найдовшого строку в одній групі може вводити в оману, якщо ігноруються інші покарання, виконання та зарахування.

5. Визначення єдиного найсуворішого сукупного покарання

Після формування допустимої групи визначається найсуворіше покарання. Для покарань одного виду основне значення зазвичай має тривалість або розмір, але потрібно враховувати законодавчі правила щодо різних видів та додаткових покарань. Пробацію і позбавлення волі не можна довільно поєднати в нову санкцію, не передбачену законом. ^[1]

Стаття 23(2) регулює приєднання громадської догани та окремих позбавлень прав. При позбавленні тих самих прав значення має найдовший строк. Щодо штрафів і конфіскації частина 3 окремо допускає повне або часткове приєднання за визначених умов. Резолютивна частина повинна чітко фіксувати кожне рішення. ^[1]

Конфіскацію як покарання не можна змішувати з вилученням предмета, знаряддя або доходів за статтею 53. Цивільне відшкодування та витрати також не є покараннями, що автоматично поглинаються найсуворішим сукупним покаранням. Кожний наслідок потребує власної правової підстави. ^[1]

6. Збільшення за статтею 24: можливість, а не автоматичний результат

Якщо покарання одного виду, стаття 24 дозволяє збільшити найсуворіше сукупне покарання до половини. Закон установлює ще дві межі: збільшене покарання не може перевищувати суму окремих покарань або максимальний розмір для цього виду покарання. Усі три обмеження застосовуються одночасно. ^[1]

Наведений приклад є гіпотетичним. За правомірних покарань у три, два та один рік позбавлення волі в одній допустимій сукупності найсуворіше сукупне покарання становить три роки. Збільшення на половину дає чотири роки й шість місяців, а не шість років. Це лише допустима верхня межа моделі, а не обов’язкове покарання. Суд повинен обґрунтувати необхідність будь-якого збільшення та, якщо воно потрібне, його розмір.

Мотиви не можуть обмежуватися констатацією кількох злочинів: це вже передумова сукупності. Суд повинен оцінити, чи достатнє поглинання для цілей статті 36 з огляду на конкретну злочинну діяльність та особу винного. Кількість, інтенсивність і різноманітність можуть мати значення, але їх потрібно пов’язати з необхідністю суворішої загальної реакції.

Збільшення не є засобом компенсації незгоди з окремими покараннями, що вже набрали законної сили. Суд, який здійснює групування, не переглядає приховано їх справедливість. Він застосовує самостійний законодавчий механізм до встановленої групи.

7. Зарахування відбутого покарання та питання виконання

При визначенні сукупного покарання за окремими вироками стаття 25 регулює зарахування повністю або частково відбутого покарання. Істотними є точні дані виконання: періоди позбавлення волі, відбута пробація та інші відповідні зарахування. Загального твердження, що особа «вже відбула певний час», недостатньо. ^[1]

Закон передбачає конкретне співвідношення зарахування пробації до позбавлення волі: два дні пробації за один день позбавлення волі. Це не загальна формула вільної заміни покарань поза передбаченими випадками. Попереднє ув’язнення та інші обмеження зараховуються за окремими застосовними правилами, без подвійного зарахування того самого періоду. ^[1]

Якщо виконання покарання було умовно відкладено, питання виконання сукупного покарання вирішується при його визначенні. Умовне відкладення не переноситься автоматично на кожну нову групу. Потрібно дослідити всі умови, випробувальні строки та можливі правила приведення умовно відкладеного позбавлення волі до виконання. ^[1]

8. Відмежування від наступного злочину за статтею 27

Стаття 27 регулює інше співвідношення: новий злочин, вчинений після остаточного вироку до позбавлення волі, але до відбуття покарання. Це не звичайна сукупність за статтею 23. Закон передбачає приєднання невідбутої частини та спеціальні умови обов’язкового повного приєднання. ^[1]

Отже, вислів «кумуляція всіх вироків» надто нечіткий. Він може приховувати цілком різні правові операції. Одні злочини утворюють сукупність, інші перебувають у відносинах наступного злочину, а ще інші спричиняють наслідки щодо умовного засудження. Потрібна єдина загальна хронологія, але застосовуються різні законодавчі режими.

Реабілітацію, припинення правових наслідків та особливості окремих засуджень також не можна вирішити автоматичною перевіркою реєстру. За необхідності суд повинен установити, чи настали вони, та їхнє значення для питання. Технічна наявність запису не завжди вичерпує правовий статус засудження.

9. Компетентний суд, процедура та судова перевірка

Стаття 39 Кримінального процесуального кодексу відносить визначення сукупного покарання за вироками різних судів до суду, вирок якого набрав законної сили останнім. Це не означає автоматичного вибору суду, що призначив найтяжче покарання. Провадження за пунктом 1 статті 306(1) дозволяє постановити ухвалу про сукупне покарання. ^[3]

Тлумачне рішення № 3/2009 підкреслює необхідність повних відомостей про судимості та обов’язкову підсудність. Дослідження не може обмежуватися добіркою вироків, зручною для однієї сторони. Остаточне рішення про групування має правове значення, яке не можна ігнорувати без нової відповідної підстави або належної надзвичайної процедури. ^[2]

Вмотивована заява повинна містити не лише перелік справ, а й дати злочинів, набрання законної сили, покарання, відомості про виконання та конкретне запропоноване законне поєднання. Заперечення проти збільшення або зарахування повинно визначати точну правову чи розрахункову помилку.

10. Висновок

Призначення покарання за множинність злочинів є послідовністю правових оцінок: правильне розмежування злочинів, окремі покарання, допустимі групи, єдине найсуворіше сукупне покарання, вмотивоване збільшення, приєднання покарань та зарахування відбутого. Помилка на будь-якому етапі може призвести до незаконного кінцевого результату, навіть якщо арифметика видається переконливою.

Повна хронологія та чітко розмежовані законодавчі підстави забезпечують найнадійніший захист як від необґрунтованого посилення, так і від незаконного поглинання санкцій. Сукупне покарання повинно бути індивідуалізованим, придатним до перевірки та визначеним у межах закону.

Стаття є загальним дослідженням правової теорії та практики. Конкретна справа потребує врахування права, застосовного у відповідний момент, і статті 2 Кримінального кодексу. Умовні приклади призначені лише для правового аналізу та не описують реальних справ.